Текст пісні "Вавілон"

Я не знаю, що б то могло бути?

Звідки в серці той тривожний сум?

І старенька казка пів-забута

Все не йде, ніяк не йде із дум...

У темнім античному храмі торкнешся колон,

Тут час розчинився у просторі, все так відносне,

Що раптом забудеш, що то усього лише сосни,

І вийдеш, і тихо оточить тебе Вавілон...

І ще мовчазний, ще не сказано перші слова,

Котрі нам сьогодні назавжди опустять долоні,

І ще ми - єдиний народ у своїм Вавілоні,

До першого слова, дива твої, Боже, дива...

А вчора лише наші кельми торкались небес,

І подихи янголів нам лоскотали волосся,

І було так близько, чи, може, то тільки здалося,

До самого раю, що так несподівано щез...

І що б то здавалось слова нам до тих балачок,

Було нам, коли ми з пів-погляду все розуміли,

Коли наші руки співали від гордої сили,

І кожну цеглину здіймали неначе смичок...

О, музико вежі, що страху підняла юрму,

Що нас об'єднала в могутнє мільйоноголосся,

Що дала нам волю, чи, може, то тільки здалося,

Бо як же так вийшло, що ми збудували тюрму?..

Я в этой музыке услышал странный тон,

Я этот голос различу и в миллионе,

Ребенок плакал о великом Вавилоне,

Ребенок плакал и смеялся Вавилон...

Нас волновала только прочность наших стен,

К чему же ждать, что мы воскреснем умирая,

Нам остается полверсты всего до рая,

Лишь пол-версты до грандиозных перемен...

Вот-вот почувствуем мы крылья за спиной,

Вот-вот увидим в наши головы сиянье,

Сомкнутся стены эти с крышей мирозданья,

И кто не с нами, тот на веки за стеной...

И кто не понял нашей цели, обречен,

Ему не будет места в праздничной колоне,

И кроме труп никто не слышал в Вавилоне,

Как детским голосом оплакан Вавилон...

Останній раз ми йшли сюди, Ромале,

Коли потрібні стали ковалі,

Бо тут до неба вежу будували,

Комусь затісно стало на землі...

А ішли ми звідси перші, Ромале,

Бо в сторінках розгорнутих долонь

Що Божий день так виразно читали,

Що ж він будує гордий Вавілон?..

І ми йому на картах ворожили,

Зливали віск і дихали на скло,

І ми йому пророками служали -

А то завжди невдячне ремесло...

То ж нині ми прийшли сюди, Ромале,

Віддати тінь, старі свої борги,

І розповісти що ж ми тут кували,

Хто нам платив за грати й ланцюги...

Та видно ми спізнилися, Ромале,

Тут крають тишу тільки кажани,

Ай... Глузливе небо дивиться в провали

Порожніх вікон дивної стіни...

Глузливе небо дивиться в провали

Незрячих вікон дивної стіни...

Бузком і плющем зароста божевільна стіна,

Вітри й віки обгризають руїни зухвалі,

Все ближче земля, а до неба все далі і далі,

І тільки луна ще шепоче чиїсь імена...

Та вже не згадати коли і хто їх носив,

Усі розбрелися, немов утекли із полону,

То тільки здалося, що привид якийсь голосив

У темнім античнім храмі, обнявши колону...

Я не знаю, що б то могло бути?

Звідки в серці той тривожний сум?

І старенька казка пів-забута

Все не йде, ніяк не йде із дум...