Текст пісні "Мова (Не матір та, яка своє дитя..)"

Не матір та, яка своє дитя

Забула рідної навчити мови.

Чужою йде дитина у життя,

Її душі скалічено основи.

Бо перелізти через низький тин,

І п'яниця непробудимий зможе,

А нам від золота й усіх вершин,

Честь рідного народу найдорожча!

Бо стид не дим, а виїсть очі нам,

Росте наш нарід не з землі, а з мови!

Лише дурному мулить очі храм,

Якого зодчий креслив для любови.

В час голоду, у занімілий жах,

Співала мати колискову пісню,

Із сподіванням: на широкий шлях

Її дитяті сонечко заблисне.

І вкупі з материним молоком,

Словечка мови рідної всмоктали,

Щоб доля усміхалась над Дніпром,

І солов'ями лози заливались.

Крім співу солов'їного, ще чим

Привабить може сад у синій вечір ?

І нарід є погноїщем отим,

Коли немає голови на плечах.

Немає риби без річок, ставків...-

Муку з комори до млина не носять,

Гризе сумління підлість без зубів,

Мов ховрахи стебло в сльозисту осінь.

Бо й словом цим Шевченка "Заповіт",

Написаний для поколінь грядущих,

І так, століттями із роду в рід,

Ми власним серцем ідемо, живущі !

Це ж злочин і непрощена ганьба

Забути те, що нас тримає в світі;

Зведеться тільки в недруга й раба

Рука, народу віку вкоротити.

Та він безсилий буде, як і гнів

Негоди, піною яка спливає

Поверх тієї хвилі, що до нив

Жене вали, рекоче гордо краєм.