Текст пісні "Діалог століть"

"Сопілка Павлуся"

(Павло Чубинський)

Любо слухать як на кобзі

Славний кобзар грає,

Він співає нам поважно

І добру навчає.

Співа про те, що діялось

І що не вернеться –

Всяк хто слуха тую пісню

Сльозами заллється.

Співа людям про світ Божий

І про його дива –

Сіє святе слово-правду -

Колись будуть жнива.

Про людськеє лихо й горе

Жалібно співає,

А часами він жартує,

Людей звеселяє.

(Клавдія Дмитрів)

Любо-мило було слухать,

Як кобзарі грали,

А співали так поважно,

Мов добру навчали.

Співали про все, що було

І що не вернеться,

Всяк, хто слухав таку пісню,

Сльозами заллється.

Співали про все на світі:

Про радість і лихо,

Та замовкли тії кобзи,

Не грають вже й тихо.

Тепер кобзу рідко чути

Й кобзарів не видно...

Те, що діється в країні,

До болю обридло.

Ніхто так вже нам не грає

Й спів ніде не лине,

І культура помирає...

Боюсь, що загине.

"Минулося!"

(Павло Чубинський)

Защебетав соловейко

У саду на вишні.

Ходить дівка по садочку,

Слуха його пісні.

Вона слуха і радіє,

І сама співає.

Весело їй дівувати,

Бо доленьку має.

Має волю його слухать,

До зір придивлятись,

Кого серце забажає -

З тим і покохатись.

Закувала зозуленька

На вербі зеленій -

Вийшла з хати молодиця

Смутна-невесела.

Закуй мені, зозуленько,

Чи довго ще жити?

Чи довго ще на цім світі

В'янути-тужити?..

Накувала зозуленька

Літ дуже багато -

Заплакала молодиця,

Пішла смутна в хату...

Вийшла вона і за того

З ким колись кохалась,

З ким слухала соловейка,

До зір придивлялась.

А тепера не до зірок,

Не до соловейка -

Плаче, слуха, як на вербі

Кує зозуленька...

(Клавдія Дмитрів)

У садочку соловейко

Вже не так співає,

Й не в садочку дівчинонька

Милого чекає.

Не дивиться вона з милим

На небо і зорі,

А частіше, та й з нелюбом,

В Єгипті на морі.

"На могилі Кобзара"

(Павло Чубинський)

Кобзар-батьку, заснув єси,

На віки, до суду!

Заснув, батьку, ти для мене,

Не заснув для люду.

На могилоньку поллються

Сліз великі ріки; -

Зеленітиме, висока

Во віки і віки.

Забудуть діти-сиротята

Могили прадідів своїх

Забудуть давню, гірку славу

Та не забудуть слів твоїх.

Твої слова – сльози,

Твоє люте горе –

Не заблудять в лісі,

Не потонуть в морі

(Клавдія Дмитрів)

Жив Кобзар, любив Вкраїну,

Не цурався мови,

І плекав любов до неньки,

Закутий в окови.

Писав він про Україну

І про її долю,

Про панщину... "Катерину"

Й кріпацьку неволю.

Мало хто тепер читає

Кобзареві вірші,

Заповіт не кожен знає –

А це ще є гірше!

Не всі знають де родився

І де поховали,

Хоч у школі на уроках

Кобзаря вивчали.

А про давню славу знати –

Й мови буть не може!

Хочу вірить, що свідомість

Світла переможе!

Не слухає верболози,

Не бачить тополю –

Проливає вона сльози

Й проклинає долю.

На вербі і на калині

Не кують зозулі,

Гірко молодій дівчині –

Сама співа: "Лю-лі..."

Вже не дівка, й не дружина,

І не молодиця,

А життя щасливе з милим

Тепер їй лиш сниться.

Лише спогадам радіє –

Ті щасливі миті...

Тепер вона розуміє,

Що мрії розбиті...