Текст пісні "Розпусна вдовиця"

Вечір-мисливець

підстрелене сонце

несе у сірому ягдташі.

Тягнуться хмари – скривавлені крила –

по травах,

по обрію,

по душі...

Уже сутеніє.

Туман каламутно

клубочиться в синіх ярах...

В такі хвилини

мандрівникам смутно.

Здається далеким шлях.

І роси холодні.

І втома нестерпна.

І стежка в село не пряма.

І плечі від ноші найлегшої терпнуть.

І на ніч притулку нема.

Заводить в село степова дорога.

Ні краю їй, ні межі.

Над нею – тини, перелази, пороги.

Та все чужі і чужі.

Іде Мандрівник.

Іде, обминає...

І раптом спинився як стій.

У нього нічого свого немає.

Та він уже й сам не свій.

Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,

та й тут не спіткнеться, ачей...

Стоїть молодиця,

як тихе літо,

не зводить з нього очей.

А очі у неї – такі тривожні,

і голос бринить – як струна:

– Скажи мені, хто ти,

чудний подорожній? –

питає зненацька вона. –

Ти здалеку йдеш,

ти, напевно, втомився,

ти ноги об камінь побив.

Зайшов би в хату,

води напився.

Зайшов би в хату,

спочив.

– Спасибі за ласку,

за слово гостинне.

Я й справді йду вже давно.

А жінка стелить лляну скатертину

і ставить на стіл вино.

А брови у неї – такі шовкові!

Вуста у неї – такі малинові!

Руки у неї – такі тендітні!

Очі у неї – такі привітні!

І вся вона – як жаринка, глянув – і обпікся.

Е-е-е,

поки не пізно,

пора прощатись.

А то тут можна навіки зостатись.

Шапку узяв,

почав її м'яти:

– Що ж, на добраніч,

пора вирушати...

Пильно вона йому глянула в очі:

– Куди ж ти підеш супроти ночі?

– Куди завгодно, аби із двору.

Хіба не боїшся ти поговору?

– Сказати правду – вже не боюся.

Люди говорять – а я сміюся.

Бо в тому правди нема і крихти.

Як мені легко, щоб їм так дихати!

Рано я, рано зосталась вдовою,

та й попливла, як лист за водою.

Живу одна,

живу, як черниця.

А люди кажуть – розпусна вдовиця.

Кажуть, гуляю,

кажуть, чаклую,

кажуть, чужих чоловіків чарую.

Кажуть, хлопців з розуму зводжу.

Кажуть, любити щиро не можу.

Кажуть, горілку я п'ю, як воду.

Кажуть, я маю відьомську вроду.

Трохи до мене чорти не літають...

Все вони бачать!

Все вони знають!

Тільки не бачать моєї муки,

як в самотині ламаю руки.

Що ж ти притих?

Будеш спати на сіні.

Між нами будуть двері та сіни.

Та два пороги.

Та клямка й засув.

Щоб я й тебе не зачарувала часом.

І засміялася гірко, невесело.

Вийшла у клуню

Свічку світила.

Постіль на сіні пахучім стелила.

Чистим ряденцем її накривала,

білу подушку на сон підбивала...

Та й побажала спокійно спати.

Та й повернулась –

пішла до хати.

Грюкнули двері.

І зачинились.

... зорі крізь щілини в клуню дивились

поглядом тихим, далеким, глибоким:

– Холодно в ночі у сім одиноким!

Холодно...

Холодно...

Холодно...

Холодно...

Ніч проминула.

Нічого не снилось.

Ледве на світ благословилось, –

встала вдова,

пирогів напекла,

Мандрівника до воріт провела.

До оболоні,

до шляху у поле.

Ще й уклонилась:

– Щасти тобі, доле!

А сусідки на неї дивилися,

і плювалися,

і хрестилися:

– Безсоромниця

і розпутниця,

вже й не криється, шалапутниця.

Бач, відплив від берега човник...

Що не ніч,

то новий полюбовник!