Тартак Та Нічлава - Не кажучи нікому
Мінус для співу

(Братам по зброї та Прийдешнім поколінням присвячується)

Коли війна вривається у двері,

Не захистять слова й печатки на папері.

Потрібно йти, потрібно брати зброю

І право на життя відстояти в горнилі бою…

Одна біда пішла на захід, інша прийшла зі сходу.

І знову сльози, знову страх, знову страждання для народу.

Знову за спинами визволителів

Прийшли нові карателі та мучителі…

То що ж робити – сидіти склавши руки,

Спокійно дивитися на вбивства та муки?

Чи, взявши благословення в рідної мами,

Почати боротьбу – з новими ворогами?

Поплач за мною мамо, коли я загину.

За свою землю, за Україну

Поплач за мною сестро, не кажучи нікому,

Що я вже ніколи не вернусь додому.

Тече сльоза, прогорнуючи зморшки.

І мама молиться – “Хай поживе ще трошки”

Вже так давно не бачить сина свого

І ще хоч раз побачити його живого…

Ти знаєш, мамо, я ще тримаюсь!

Караюсь, мучусь, але не каюсь!

Якщо не я – то хто? Зайве питання…

Для нас це не проста війна – це визвольні змагання.

Людей женуть на схід, немов худобу,

Принижують, щоб знищити людську подобу…

І захиститися у цих людей нема ніяких шансів,

У них одна надія – на повстанців…

Поплач за мною мамо, коли я загину.

За свою землю, за Україну

Поплач за мною сестро, не кажучи нікому,

Що я вже ніколи не вернусь додому.

Пройдуть роки, земля загоїть рани,

Залишаться в живих поодинокі ветерани…

А скільки тих, що не прийшли додому,

Лежать в своїй землі в могилах невідомих…

Поволі наші сили тануть, і всі ми знаємо,

Що в цій війні з чужими поки що програємо…

Хай перемоги наші порівняно малі,

Та головне, що наш народ лишився на своїй землі.

Ніхто не знає, хто я, ніхто не знає, де я…

Тіла загинуть – житиме ідея…

А наші душі тут – в рідних просторах –

Волинських лісах, Карпатських горах…